241

Не плачте, мамо, тату, рідні…
Дайте поплакати Україні.
Уже не тече кров із ран ваших синочків Тарасика, Ігорчика. Вже вони із тими, хто у 

сотні небесній, хто поліг на полю бою під Іловайськом, Дебальцевим, Щастям та іншими 
містами Донеччини та Луганщини, стоять вони  на варті по праву руку від Бога. Разом 
зі своїми побратимами – молодими хлопцями, котрі недолюбили, недоспали, недоспівали 
української пісні.

Вони не були героями.

Тарас Зозуля

 народився 9 березня 1993 року в невеличкому місті Стебник, поблизу 

Дрогобича. Батько подарував йому красиве українське прізвище Зозуля, а мати вибрала 
славне ім’я Тарас. Мабуть, з двох причин захотіли батьки назвати його таким славним 
українським іменем. Перша причина в тому, що батьки добре знали про славетного укра-
їнського Пророка Шевченка, а друга – бо за церковним календарем саме через день піс-
ля народження їх синочка святкували іменини 
Тарасів. І зовсім мати не здогадувалася, що її 
Тарас знову прославить це ім’я. 

Ріс хлопець у дружній родині Василя 

Степановича Зозулі, котрий день у день долав 
шлях до Дрогобича, бо працював у нафтовому 
коледжі водієм. Скромний, працьовитий, чес-
ний і порядний у стосунках з іншими, він зумів 
передати ці прекрасні риси характеру і своєму 
синові. Від матері Світлани Ігорівни – швачки 
за професією – синові передалися відповідаль-
ність, доброта і справедливість. У 2008 році 
закінчив Тарас Стебницьку загальноосвітню 
школу І-ІІ ступеня № 11 і вирішив вступати до