232

п’ятниць, зі студентського  гуртожитку нафтовиків, нарешті, з виробничої практики 
починалися мої національно-свідомі університети!”

Колишній студент 

Борис 

Євгенович Гривачевський

 – за-

служений журналіст України, 
головний редактор літера-
турно-мистецьких 

програм 

Українського телебачення, по-
літичний оглядач Національної 
телекомпанії України, автор 
і ведучий широко відомих про-
грам “Золотослов”, “Дискусії 
лідерів”.

Його творча стежка від на-

фти круто повернула до фі-
лології. Філолог за фахом (бо 
вчився на українській філоло-

гії), деякий час працював учителем української мови і літератури. Можливо, батьки аж 
потім зрозуміли свого сина, і те, що вчинили недобре, переконуючи його в тому, що вчи-
тельський хліб – не його, і послали вчитися до технікуму. Борис жодного разу не пошкодує 
з приводу того, що був чотири роки студентом Дрогобицького нафтового технікуму.

Там  він познайомився з добрими і щирими людьми, взяв у них оте вміння залишатися са-

мим собою, гартував свої м’язи і волю, завдяки спортзалу і вимогливим викладачам. Це все, 
як добра казка, виткана в його пам’яті мудрими наставниками.

А з 1973 року Борис Євгенович – на українському радіо, фундатор програм прямого ефіру 

“Незалежність” (1990-1991 рр.), автор циклу радіофільмів “Соловецький Реквієм”, за що 
отримав Премію Спілки журналістів України.

 З 1991 року – головний редактор літературно-мистецьких програм Українського телеба-

чення, пізніше політичний оглядач Національної телекомпанії України. Саме в цей неспокій-
ний і непевний час  він створює цикли відеофільмів про Тараса Шевченка, Олега Ольжича, 
героїв Крут, особливостей УНР, а також цикл документальних відеофільмів про  злочини 
комуністичного режиму – “Україна Нескорена”, “Соловецький  реквієм”, “Місце злочину- 
Сандормах”, “Биківня – злочин без кари”, “Дем’янів лаз”, “Визволення по–совіцьки”, “І зорі 
вмилися сльозами”.

Уже лише із самих заголовків цих публікацій можна зробити висновок про те, наскільки 

відважна і відверта людина стоїть за ними. Заявляти вголос у час перемін, звичайно, було 
ще дуже ризиковано, проте Борис Євгенович, як щирий патріот і людина з чіткою жит-
тєвою позицією, не міг просто мовчати. Хотів говорити вголос, та ні, кричати криком, бо 
кричала зболена душа за долю України. Мовчати він просто не міг, тому й з’являлися одна 
за другою такі відверті публікації.

Гривачевський зібрався в дорогу, щоб побувати в тих місцях, де відбувалися криваві злочи-

ни. Соловки зустріли його снігом і холодом, мабуть, природі навіть хотілося довести лю-
дям,  що вона теж не може змиритися з тим, що відбувалося тут колись. Саме тоді знову 
з’являється  книга Бориса Гривачевського “Листи з Соловків” і саме тоді він стає членом 
ради товариства “Меморіал”.

«Ніхто не забутий, ніщо не забуто”, – стукотить у скронях і лягають на аркуш все нові 

і нові рядки про важкі роки, котрі не можна перекреслити нічим. “Такого забути ніколи не 
можна, бо гріх ляже назавжди на душу”, – додає вголос  Борис Євгенович

Писав, писав, писав журналіст. Коли за вікном гуляла зоряна ніч, коли перші промінчики 

сонця заглядали у шибки, коли падав дощ чи іскрився, мов діамантами, сніг. Лягали рядки, 
зароджені у зболеній душі Бориса, щоб правдою воскрести у душах українців. Він вірив у ту