229

Злетіли студентські роки, мов білий сніг з оголених кущів, і покликало життя на свої 

нескорені дороги. А рідні Карпати назавжди залишилися у серці.

Материнський образ України для поета народжується з любові, встає із сивих туманів 

віків, з вишневого цвітіння і калинової зажури.

Рідна Мати і рідна Україна для Мирослава Воньо – два крила любові, котрі  несуть його 

душу через життя. Це – мить і це – вічність для поета, це велика його сила.

Хто Україна є для нас?
То наша ненька, рідна мати,
А ми їй зрадили не раз
І через нас почала страждати.

  Пише натхненно про Україну, а знову виринає образ матері:
„Дума про матір”, “Більшого дива нема”.
Хіба може забути Мирослав Воньо ті розповіді батька про трьохсотлітню історію ко-

зацького війська. “І звідки він про це знає?” – часто сам у себе запитував Мирослав. А після 
цих запитань сідав за вірші. Так народжувалися нові поезії про козаків: “Де ж ви забари-
лись, козаки”,«Козацькому роду нема переводу”, “З колиски ми освячені любов’ю”.

Мирослав Воньо – автор слів до понад 150 пісень, та що там казати, майже до 200 

пісень. Серед них ті, котрі стали особливо популярними: “Рідні Карпати”, “Чарівна бой-
ківчанка”, “Кленовий вогонь”, “Вір у любов”, “Хлопці, що стали цвітом”, “Козацькому 
роду нема переводу”, “Де ж ви забарились, козаки”, “Козацька воля”. Пісні на вірші Ми-
рослава Воньо мали або мають у своєму репертуарі Софія Ротару, Оксана Білозір, Марія 
Шалайкевич, Дмитро Гнатюк, Іван Попович, Віталій Білоножко, Іван Мацялко , Микола 
Гнатюк, ансамблі та гурти: “Самоцвіти”, “Гая”, “Кримські зорі”, “Смерічка”, “Ватра”, 
“Соколи”, “Світозари”, “Олеся”, “Верховина”, “Льонок”, “Козаки Поділля”. Тому поет–
пісняр розуміє, що ніколи не зміліє ріка життя. І те, що ми варті на цій землі, підтверджу-
ють пісні наші і наші діти. Він вірить у себе, своїх співвітчизників, у велич людини і силу 
пісні. Тому й заявляє про це у своїй поезії  “Ріка життя”.

Майстер перекладацького цеху

Хочеться розповісти і про 

А.Онишка.

Народився в мальовничому місті Надвір-

на Станіславської (нині Івано-Франківської 
обл.), вул. І.Франка, 31. Чи не ще тоді в дале-
кому 1940 наш земляк, ім’я котрого носила 
вулиця, надихнув малого Толика на поезію, 
а чи, може, мати, що так любила землю і 
пісню, з молоком передала синові свою лю-
бов. Важко було хлопчикові, босоноге пово-
єнне дитинство, яке відлунювалося смертю 
батька, що загинув на фронтах ІІ світової, 
не давало надії на щось особливе в житті. 
Та навчаючись у школі, Анатолій дорослішав 
і розумів, що буде ще все добре. П’ятірки і 
четвірки, якими красувалося свідоцтво про 
освіту, давали надії на те, що навчання тре-
ба продовжувати. Екзамени з п’яти пред-
метів, що вважалися основними, було зда-
но на “відмінно”  і “добре”. Далекий 1954 
рік став роком вильоту з родинного  гнізда. 

Нафтовий технікум, куди вступив цей світ-
ловолосий хлопчисько, став рідним домом. 
Уроки, контрольні, іспити. Цікаво і швидко 
спливали студентські роки. Та найбільшим 
випробовуванням стала виробнича практи-
ка. Беру до рук архівну  довідку – відгук про 
практику студента Анатолія Онишка і ви-
читую: сумлінно ставився до своїх обов’яз-
ків, регулярно відвідував бурові установки 
і робочі об’єкти, старанно вивчав буровий 
процес, підвищуючи свої знання, набуті під 
час навчання в технікумі, проявляв інтерес 
до технічних новин, вдосконалень, брав ак-
тивну участь у культурно–громадському 
житті промислу.

Вдивляюсь у цифри 22.IV.1958р. і думаю, як 

давно це було і чи це справді мова про того 
сивочолого стрункого чоловіка, котрий, при-
їхавши на зустріч зі студентами  2000 року, 
читав свої власні поезії і переклади з  Фрідріха