228

Праця… праця… праця…. Щоденна, наполеглива і 

важка.

Беру до рук збірку 

Мирослава Воньо 

“І більшого 

дива нема”, перечитую ліричні рядки, і якось дивно 
стає, коли бачу в уяві колишнього студента нафто-
вого технікуму. Запис у дипломі, виданому 24 червня 
1968 року гласить: технік по бурінню. А з характе-
ристики на студента дізнаюся: брав участь у робо-
ті драматичного гуртка, багато читає художньої 
літератури, має нахил до гуманітарних предметів, 
пробує писати поезію. Вдивляюсь в обличчя  цього 
темноволосого юнака, в глибокі очі–озера, котрі зо-
рять з палітурки його ж збірки і думаю, що й справ-
ді він мав би бути тільки поетом. Бо ж хто так 
гарно скаже, як не поет:

 Дитинством пахне скошена трава.
Моє село мене стрічає серпнем.
За споминами спомин ожива
Душа то розливається, то терпне.
      або ж:
Всміхаються пшеницею поля,
І золото живе хвилює вітер,
Жнива вступили у свої права, 
Усім  знаходять золоті турботи.
Їх стежки у великий світ пролягли від батькової оселі, тому так тягне якась магічна сила 

заглянути в дитинство, а мені хочеться заглянути в їхні душі, бо повняться вони добром і 
щедрістю. Це добро і щедрість ще у їх праці. 

Вислів, що й сам Анатолій Васильович не заперечить.
„Дам я пісні силу, щоб не втомилася…”
Стежина до батьківської хати Мирослава Воньо петляє селами і містами аж до Горо-

дович Старосамбірського району .

Кожної суботи юний Миросько мандрував нею з Дрогобича, щоб у неділю з маминими 

пиріжками і борщем приїхати  знову до студентського гуртожитку. 

У школі вчився легко і з задоволенням, багато читав, любив природничі науки, займався 

в драматичному гуртку, тому став студентом нафтового технікуму, запросто здавши 
вступні іспити на “4” і “5 “. Вже студентом буде продовжувати займатися літерату-
рою, почне писати свої перші поезії. А ще буде співати. 

Натхненно, з задоволенням, бо саме тут, у технікумі, візьме найактивнішу участь у ро-

боті студентського ансамблю. Мабуть, ще з колисковою піснею матері, в його душу влила-
ся  любов до української пісні.

У густих верболозах поміж верб за селом, що замріяно розпускали свої віти, не втихали 

ні вдень, ні вночі співи птахів. Ці співи пам’ятає Мирослав ще з дитинства і зараз хоче 
їх відтворити у піснях, які підбирає сам для свого репертуару. “Червона рута”, “Ясени”, 
“Треба йти до осені “ – пісні, які звучали з вуст студента-співака. Це пісні, котрі дали 
путівку на велику сцену. 

Яким теплом і лагідним затишком, якою добротою огортала його та актова зала  тех-

нікуму. Тут на думку набігали рядки його майбутніх поезій, тут хотілося  співати. Усім 
найкращим, що є в думці сьогодні, поет-пісняр Мирослав Воньо завдячує тим далеким сту-
дентським рокам, бо тут творилося його майбутнє.

У групі механіків, де навчався  Мирослав Воньо в тих далеких 60-х, теж панувала атмос-

фера доброзичливості і взаєморозуміння.