167

167

що споконвіку було притаманне нашому народові: патріотизм, відданість, гостинність, 

працьовитість… Саме ці риси характеру ввібрав у себе з материнським молоком простий 

хлопець з Гуцульщини – Микола Петрович Ковальчук. Коли згадуєш цього дужого, красивого 

ззовні і душею викладача, задаєш собі питання: звідки у простого хлопця стільки інтелі-

гентності, галантності?

Звертався до студентів по-доброму : “Друже”, жінкам цілував руку.

Свій предмет читав невимушено, легко, передаючи ґрунтовні знання молоді. 

Прийшов у технікум Микола Петрович у 1963 році на посаду викладача геології. Дуже лю-

бив проводити практики, бо, видно, природою дано йому любити її від народження, тому і 

прищеплював цю любов студентам. Довгий час працював завідувачем відділення і теж про-

явив себе гідним цієї посади. Відзначався надзвичайною активністю. Ще у 60-х роках висту-

пав разом зі студентами на сцені у виставах. Коли було створено ансамбль “Залицяльники”, 

він став учасником цього ансамблю, бо дуже 

любив співати. До речі, співав дуже гарно, мав 

гарний баритон. Коли вирішили всім колек-

тивом художньої самодіяльності їхати на 

Схід, Микола Петрович підтримав цю ідею 

одним із перших.

Життєрадісним, толерантним, веселим і 

щирим – таким ми пам’ятаємо Миколу Пе-

тровича Ковальчука.

Василь Михайлович Дмитрик

 - теж один 

із когорти викладачів-ветеранів. Завжди 

стриманий, особливо ввічливий, спокійний і 

врівноважений, таким запам’ятався він бага-

тьом. Таким він є і в пам’яті колег, і в пам’яті 

своїх студентів, бо інакшим він не міг бути. 

Та порядність і вихованість вросла в нього з 

дитинства. Хоч дитинство було важким, бо 

випало на особливо важкі роки. Народився 14 

січня 1930 року. Сам собі, як кажуть у народі, 

приніс велике ім’я Василь. Тому, мабуть, і жив 

з таким кредом: робити добро людям. У тех-

нікум прийшов, коли виповнилося тридцять, 

– у 1960 році. Був уже мирний час, але добре 

врізалися у пам’ять картини жахіть і голоду 

воєнних років, які припали вже на зріле дитинство. Мабуть, тому і знав добре ціну життя, 

ціну праці, ціну людині. До студентів ставився з особливою любов’ю і повагою.  

Завжди скромний, спокійний, врівноважений, він віддавався роботі. Дисципліна, яку ви-

кладав, – електротехніка, вимагала великої підготовки. Тим більше, потрібно було завжди 

готувати власні технічні експонати для участі у виставках робіт. Ця робота зі студен-

тами вимагала неабиякого хисту. Його роботу схвально оцінювала дирекція, колеги, студен-

ти. Василь Михайлович постійно бажав досконалості світу, у якому панують людяність, 

доброта, любов, тому невтомно за це боровся, старався вкласти це в душі студентів. Він 

завжди був у пошуку чогось нового, світлого, ідеального. Така ж світла пам’ять залишиться 

про нього у тих, хто його знав.       

Мирон Степанович Вацяк

Коли зустрічаєш цю світлу і добру людину, з ледь помітною усмішкою на вустах, відразу 

розумієш, наскільки це хороша людина. Інтелігент, людина з чіткою  власною позицією, зна-

ючий викладач, чудовий колега. Таким знаємо ми Мирона Степановича Вацяка. 

У технікум він прийшов у 1966 році. Зовсім молодий, двадцятитрьохрічний юнак відразу 

став подавати великі надії. Підтягнутий, завжди стриманий, він умів привертати до себе 

увагу студентів. І ті тягнулися до нього. Любив походи, поїздки в гори, бесіди з молоддю.