233

правду і в те, що мусить вона вознестися над Україною. Бо ж недаремно і дітям своїм з 
частиною свого серця віддав оту любов  до України-неньки і сьогодні на небесах молиться 
за неї.

Калинова моя країно

Україна… В одному вже тільки цьому слові бринить ціла музика смутку і жалю… Украї-

на – це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці.

Україна – розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі… 
До глибини душі, до серця самого любить 

Іван Дерев’янко

 свою Україну, свій рідний отчий 

дім, ті вишні і яблуні в батьківському саду. Любить і марить ними. Про них хоче розпові-
сти своїм сучасникам і нащадкам, про них хоче вголос заявити.

Любов…Кохана…Це ще одна тема поезій Івана Дерев’янка. Він знає, що з любові народ-

жується життя. Тому-то так багато його поезій, призначених саме цій темі. Його по-
лонить врода чарівної дівчини, ваблять до себе дівочі вуста і її променисті очі, в них він 
шукає для себе розраду.

Єднання зі світом для Івана Дерев’янка відбувається через єднання з Богом. Бо ж недар-

ма хтось склав легенду про те, як Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. 
Кожному народові Бог вділив те, що вартували, та обдарувавши всіх, Господь Бог раптом 
побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишиванку, на голові багрянів вінок з 
червоної калини. Це стояла Україна. І тоді Господь Бог віддав їй неоціненний дар – пісню. 
Поклонилася низенько Всевишньому дівчина–Україна і з вірою понесла пісню в народ. Чи 
не уособлює в собі Іван Дерев’янко і ту дівчину, бо, мабуть, Богом дано йому оцей великий 
талант поета–пісняра. І ось, як дяку за цей дар Божий, пише він свою поетичну збірку 
“Вогонь мого серця”.

І знову хочеш, хочеш жити,
Любити, мріяти, цвісти,
На щастя всім, самому бути
Свою лиш долю пронести.

Душа воєдино зі словом

Життя – Це що? –
Якась дорога до горизонту і назад?
Чи, може, чисте рідне поле?
Чи гомінкий квітучий сад? 

– так питає сам себе ще один поет-пісняр, ви-

пускник нашого коледжу, людина непересічна і 
щира, доктор технічних наук, професор, заслу-
жений винахідник і українець – 

Михайло Петро-

вич Ковалко.

Років п’ятдесят тому в нашій країні увагу 

багатьох привернула дискусія між “фізиками” 
й “ліриками”. У суспільстві, в якому ідеологи 
сповідували індустріально-механістичний аске-
тизм, після “відлиги” шістдесятих пробились 
живі паростки громадянської поезії, ліричної 
пісні, взяли до рук перо й гітару ті, кому за фа-
хом належало мати справу лише з металом або 
чорноземом.

На той час Михайло Ковалко закінчив техні-