230

Ніцше. Тоді ж весною 2000 року я мала наго-
ду ближче познайомитись з Анатолієм Васи-
льовичем і прийняти з його рук візитку. Мене 
вразило те, що там було зазначено: пере-
кладач практично з будь – якої європейської 
мови  на англійську, німецьку, іспанську, поль-
ську, чеську, російську та українську. “Поліг-
лот, та й годі”,– подумала я. 

У свій час колега по перу Василь Ганущак 

назвав Анатолія Онишка майстром пере-
кладацького цеху. Анатолій Онишко сьогод-
ні вже в іншому світі, проте пам’ять про 
нього назавжди залишиться у стінах нашо-
го коледжу.

З колиски ми освячені любов’ю

Вдивляючись у добре, усміхнене обличчя 

Богдана Васильовича Залізняка

, можна якось під-

свідомо здогадатися, що життя його таке ж стрімке й повноплинне , як і його творчість. 
А чи, може, навпаки… Та як би там не було, у цій людині поєднано багато протиріч: до-
брота і непримиренність, любов до України і ненависть до її ворогів, знання математики і 
потяг до лірики, ба, навіть навчання у нафтовому технікумі, а зараз робота журналіста. 
Саме з протиріч сплітається ота велика внутрішня самостійність і вимогливість до са-
мого себе. Тому-то і має свої власні погляди на сучасні проблеми, вболіває за долю інших. 
А звідси і тверда віра в усе, що відбувається довкола. Віра в себе, у людей, у майбуття.

Але я залишуся на самоті зі своїми думками про Богдана Васильовича і дам йому можли-

вість самому сказати про себе.

„І спогад оживе в душі моїй”, – каже Богдан Залізняк про навчання у нафтовому тех-

нікумі. Бо саме ці роки Богдан Васильович завжди згадує з якоюсь особливою усмішкою: 
“Вчився нормально, тобто на “5”. Мабуть, із сьогоднішньою мірою слова “нормально” 
якось не вживається оте “5”, бо “нормально” по-сучасному – “посередньо”. Але не будемо 
вдаватися до тлумачення слів, а просто послухаємо, про що згадає колишній учень “на-
фти”, розповідаючи про своє навчання в ній.

До моїх рук потрапила книжка під назвою “Духовно ми багаті”, у якій зібрано статті, 

нариси, інтерв’ю журналістів, письменників, учених, яку упорядкував П.Романюк про наш 
край – Львівщину. Гортаючи її, я зупиняю свою увагу на заголовку “Три спогади Любомира 
Урицького”. Їх написав Богдан Залізняк. А втім, прочитайте самі спогади учня про техні-
кум через 14 років  після  його закінчення. Гадаю, вам буде цікаво.

„Ми – героїчні. Стільки вже героїки, що часу на діла ніяк нам не стає. Ми героїчні, ма-

буть, споконвічно. І вдячні всім сусідам, що ми – є”, – пише поет у своїй збірці “Щоденник”, 
виданій у Львові в 1997 році. Поет хоче принцом  стати, щоб дарувати людям добро, щоб 
маленький острівець-планетка став острівцем мелодії.  Прообразом маленького принца 
невідомої планети стає автор рядків поезії “День у тобі”.

«І кажеш  собі: “Десь там – моя квітка…” ( Антуан де Сент-Екзюпері)

Ти, коли шукаєш соти
і зневірився усоте,
що не просто їх знайти.
Кинь.  Віддихайся. Оглянься:
день чудовий у тобі.
І навколо – гарно грає 
дня мелодію музика.
Стань отож маленьким принцем,
Принциповим до людей:
намалюй удава свого,
що для всіх мов капелюх,

а для тебе – то планетка,
невеличкий острівець.
І розказуй людям чемно,
але твердо й поступово,
як на тому острівці
дня мелодія пливе.
Отоді збагнеш іще раз:
добре бачить тільки серце, 
особливо у дитини,
що із квіткою в руках.