227

ПОДАРУЙ МЕНІ, СВІТЕ, УДАЧУ

Гряде планетою Земля Його Величність – 

третє тисячоліття. Буяє повінню весна, 

народжуються нові магелани і коперники, 

множиться спеціалістами нафтова і газова 

промисловість, бо гудуть голосами своїх ви-

хованців кабінети і коридори Дрогобицького 

коледжу нафти і газу. Вже незабаром сімде-

сятиліття своє буде він відзначати,а тут 

все, як і колись, – вирує студентське життя. 

Понад 25 000 спеціалістів середньої ланки, з 

них 1321 одержали дипломи з відзнакою. Чи-

мало з них тепер кандидати наук, заслужені 

діячі науки і техніки, керівники трудових 

колективів. 

Усе вони вміють, усе вони можуть. Лю-

блять пісню і поетичне слово, бо є серед них 

професійні письменники, перекладачі, жур-

налісти і поети. Саме про них моя розповідь.

Той час у даль відлопотів  крильми

Духмяні пахощі розносила осінь містом. Цвіли жоржини, айстри, чорнобривці, і небо було 

високе-високе, голубе-голубе. Сліпуче сонце загострює зір, а на душі було чомусь млосно. 
Ступала впевненим кроком володарка – осінь, а у вухах відлунював голосистий дзвоник, 
котрий сповістив про початок навчального року.

Подвір’я технікуму ледве вмістило всіх учнів, бо було зовсім маленьким, проте як цікаво 

було та й радісно, бо вже не учень ти в школі, а учень технікуму, навіть (так, якось незвич-
но) студент.

Вони до нас приходили саме в осінню пору і зоставалися аж на чотири  роки до теплої 

весни. Скільки їх, чорнявих і русявих, кирпатих, струнких і дужих, красивих і симпатичних, 
веселих і надто зосереджених, отримували високе звання – студент. Серед них у різні роки: 
хто в перші повоєнні, а хто в наступні п’ятдесяті, шістдесяті, сімдесяті і подальші роки 
влилися в цю велику студентську сім’ю Це – і Анатолій Онишко, і Борис Гривачевський, і 
Богдан Залізняк, і Мирослав Воньо, і Богдан Башак, а також ті, хто попри свою професію 
творив поезію: Іван Дерев’янко, Петро Павлюк, Аня Олексишин  і ще багато інших.

Вступили до технікуму, бо бачили себе в майбутньому спеціалістами нафтової промис-

ловості. Вчили ази “Буріння нафтових і газових свердловин”, “Технології металів”, “Бурові 
машини”. Якось особливо шанобливо ставились до викладачів, котрі вели спецпредмети: 
Остапа Петровича Гуля, Ігоря Васильовича Еліяшевського, Антона Миколайовича Кабина, 
а ще кожен з них був постійним членом літературного гуртка, учасником літературних 
вечорів і конкурсів поезії. Любили уроки літератури, котрі з такою високою майстерністю 
викладали І.С.Костомаха, Д.О.Еліяшевська, М.Й.Білас, А.М.Хоменко,Є.І.Карбівник.

Швидко пролетіли студентські роки. Літературні вечори, у яких брали участь, тижні 

української поезії, літературні газети залишились у серці назавжди, бо літератори запа-
лили той особливий вогник любові.

 Хоч, мабуть, мало хто з них тоді уявляв себе поетом чи журналістом, проте потайки 

писав.

З якоюсь навіть неохотою і сором’язливістю давав свої перші літературні проби на суд 

своїх однокурсників чи викладачів, проте писав. Кожен з них знав, що після закінчення тех-
нікуму за направленням поїде на бурову чи в георозвідку, проте любов до літератури, ма-
буть, була сильнішою. А, можливо, долі так заманулося, тому й розпорядилася по-іншому. 
Правду кажуть у народі: судженого конем не об’їдеш. Так і тут сталося. Готував себе до 
роботи на буровій, а став перекладачем, думав бути механіком, а зараз пише вірші. Пара-
докс. Так, наше життя часто складається з парадоксів.

Обвітрили вітри на буровій, зимові морози добре пощипали пальці, бо ж робота із залі-

зом, а тут на тобі – поезія. А може, тому і душа поетичнішою стала, що була поетичною. 
І полилися рядки віршів, замальовок, нарисів і памфлетів на газетні шпальти, і виходили 
збірка за збіркою з–під пера буровика–поета. Тут було теж важко, бо висіяти і виплекати 
слово – все одно, що зростити колос.