225

Після закінчення курсів бурових майстрів при об’єднанні “Туркменнафта” з 1956 року 

працював буровим майстром. У цьому ж році мене обрали головою профспілки контори 
буріння. На території нашої контори буріння вже декілька місяців знаходилась аварійна 
бурова, куди мене і направили. Потрібно було сформувати бригаду самому, довелося чима-
ло попрацювати, доки колектив запрацював як злагоджений механізм, та результати не 
забарилися. Після ліквідації наслідків аварії було завершено буріння до проектної глибини 
і передано свердловину промисловому управлінню для подальшої експлуатації. За три роки 
моєї роботи на посаді бурового майстра склад бригади залишався незмінним. Кожна з чо-
тирьох свердловин глибиною 2000 – 2500 м. була здана в експлуатацію з прискоренням на 
5-6 діб, за що бригада постійно отримувала чималі премії.

Особливо запам’яталась мені моя друга свердловина. Хотілося зробити щось неймовірне, 

вдень і вночі на робочому місці, бригада теж практично працювала без повноцінного відпо-
чинку і ось результат. Свердловина була здана з прискоренням на 30 діб. Мені нарахували 

премію 35 тисяч рублів (для порівняння 
щомісячна заробітна плата станови-
ла 3000-3500 тисячі). Солідні суми та-
кож отримали робітники бурової бри-
гади. Трест запідозрив щось,  і поча-
лася перевірка на предмет оформлення 
документації. Комісія визнала, що ро-
бота була виконана бездоганно, а ось в 
оформленні документів відділом праці 
знайшли певні порушення, внаслідок 
чого моя премія тепер становила 19 
тисяч, по 10 тисяч отримали робіт-
ники бурової бригади. 

У 1956 році я був делегований на Рес-

публіканську виставку досягнень на-

родного господарства Туркменської республіки, що проходила в місті Ашхабаді, де демон-
стрував досягнення в галузі буріння нафтових свердловин.

За сумлінну роботу в 1959 році був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
Пригадую, коли ми приступали до буріння четвертої свердловини, в бригаду направили но-

вого робітника. Ми й не підозрювали, що ним виявився журналіст республіканської газети 
“Туркменська іскра”, який вирішив використати свою відпустку результативно: вивчити 
роботу нафтовиків “з середини”. Працював сумлінно, старанно, хоча не раз визнавав, що 
насправді робота була надзвичайно тяжка і брудна. Через певний час статті про роботу 
нашої бурової бригади вже друкувалися не лише в газеті “Туркменська іскра”, а й у журналі 
“Альманах Туркменії”.

 Враховуючи мої організаторські здібності, енергійність, набутий досвід і цілеспрямо-

ваність, у 1960 році мене призначили начальником однієї з двох дільниць контори буріння 
тресту “Туркменнафта”. До речі, начальником другої дільниці працював Степан Іванович 
Гребенюк, який був направлений сюди на роботу після закінчення Львівського політехнічно-
го інституту. Незабаром Степан Іванович переходить до тампонажної контори буріння 
на посаду головного інженера, а в 1962 році він переїздить до Полтави. Вже з Полтави він 
прислав мені листа, у якому запропонував переїхати працювати на Полтавщину. Я вагався, 
невизначеність певною мірою лякала мене. Та коли через місяць ми знову зустрілися зі Сте-
паном Івановичем у Туркменії, куди він приїхав по обміну досвідом, у моїй присутності він 
зателефонував до Полтави. Під час розмови мене запевнили, що на мене чекає посада на-
чальника дільниці і квартира. Після чого я погодився. Ось так доля розпорядилася, і я знову 
повернувся до рідної мені України, на Полтавщину, що за 70 км від моєї “малої батьківщи-
ни” – села Катеринівка Штепівського району (нині Лебединський район)  Сумської області.