221

Тим часом почалося інтенсивне буріння 

на Ново-Григорівській, Більській та на од-
ній з найбільших у СРСР – Глинсько – Роз-
бишівській дільницях. Досвідчених кадрів 
катастрофічно не хватало, і Роман Юлі-
анович особисто запрошував знаних спеці-
алістів з Баку, Поволжя, Туркменії. Його 
знали, йому довіряли. Часто лише завдяки 
високій репутації Садовського видатні 
спеціалісти переходили на підприємство, 
яке тільки починало розбудовуватися, при-
чому, як то кажуть, з “першого кілка”.

У 1965 році Роман Юліанович очолив 

трест “Полтавабурнафтогаз”, куди  вхо-
дили Полтавська, Гадяцька та Охтирська 
контори буріння.

 У 1970 році трест був реорганізований 

у Полтавське управління бурових робіт 
об’єднання “Укрнафта”.

Це вже було велике, добре оснащене під-

приємство. Роман Юліанович зміг сформу-

вати колектив, яким пишалася країна. 

Окрема яскрава сторінка трудової біографії Романа Юліановича – освоєння надр Захід-

ного Сибіру. Коли сьогодні навколо вартості російського палива точаться баталії, політи-
ки чомусь забувають про ту ціну, яку  своїм здоров’ям, важкою працею і довгими розлуками 
з сім’ями вже заплатили за сибірську нафту та газ українські спеціалісти. Можливо, саме 
“сибіріада” винна в тому, що Роман Юліанович Садовський не дожив до свого 70-річчя...

У січні 1958 року Полтавське управління бурових робіт відзначало свій 25-річний ювілей. 

На цьому святі було зачитано наказ Міністерства нафтової  промисловості СРСР про ви-
ведення до Західного Сибіру (Тюменська область) двох підприємств виробничого об’єднан-
ня “Укрнафта”, з метою збільшення об’ємів бурових робіт на Красноленінському нафто-
вому заводі. Цими двома підприємствами були Полтавське управління бурових робіт під 
керівництвом Романа Юліановича Садовського та Полтавське тампонажне управління, 
яке очолював Олександр Георгійович Краснолуцький.

За короткий термін потрібно було створити нове бурове підприємство у складі УБР, 

яке мало працювати вахтово-експедиційним методом – “Експедиція глибокого буріння”.
Головним завданням експедиції було буріння нафтових свердловин і здача їх “під ключ”, що 
потребувало великих об’ємів робіт: від виробництва доріг і видобувних баз до підключення 
нових свердловин у транспортні трубопроводи. І вже 28 квітня 1985 року на свердловині 
№ 302 долото полтавських нафтопровідників увійшло у надра Тюменської землі.

Роман Юліанович особисто контролював хід усіх основних робіт, буквально розриваю-

чись між Полтавою та “Полтавським селищем”- так назвали полтавці свою базу в Захід-
ному Сибіру. Він переймався не тільки виконанням виробничих завдань, але й приділяв ве-
лику увагу налагодженню належних побутових умов для працівників УБР. Сам Садовський 
приймає рішення про будівництво спортзалу, телецентру, телефонної бази. У 1987 почав 
працювати радіовузол, виходила щоденна радіогазета “Вахта”, а згодом багатотиражна 
“Вахта”,  працював кінозал, телецентр, медичний пункт зі стоматологічним кабінетом, 
збудовані сучасні пральня, баня, їдальня на 140 місць, магазин…

За надзвичайно короткий термін на півночі Західного Сибіру в неймовірно важких умовах 

було створено потужний нафтовий комплекс, який служить людям роки, десятиріччя. Те, 
що зробили спеціалісти Полтавської УБР на чолі з Романом Юліановичем Садовським, – не